А ти чуєш свист?

Якою б не була погода за вікном, щоночі, насвистуючи, щось ледь знайоме воно

проходить нашою вулицею. Коли воно проходить повз, його свист чутно у вітальні і на

кухні. Це завжди відбувається в той час, коли на годиннику з'являється цифра 3:03

Спочатку звук слабкий, лунає з алеї поряд з маятком Джексонів. Ми живемо посеред

вулиці, через що свистячий звук проходить повз нас та зникає в глухому куті. Раніше ми з

сестрою потикі прибиралися на кухню, щоб послухати свист.

Це не подобалося матері з батьком, якщо нас ловили. Нам давали великої прочуханки,

через що ми притримувалися важливого правила. Не намагайтеся побачити свистуна.

Мій район – дуже дивне місце. Невеликі затишні будинки з просторими подвір'ями, на

яких є місце, аби розімнути кістки. Коли мені було 13 в жовтні, я познайомився тут з

багатьма своїми однолітками.

Ми бігали літом від одного ганку до іншого і полюбляли грати в квадратах в глухому куті. Я

вже достатньо дорослий, щоб зрозуміти, наскільки чудовим було моє дитинство. Тільки

дві дивні речі дещо затмарювали наше життя – нічний свист і успіх.

В мене ніколи не бандежив свистун, адже з моєї спальні його не було чути. Втім, мої

батьки не любили розмовляти про нього, тому я й перестав запитувати. Мій тато –

міцний, високий і спокійний.

Але з приходом свистуна в мій батько втрачає спокій. Він говорив трошки швидше, ніж

зазвичай, а його очі рухаються різкіше. В такі моменти він намагається відволікти мене

від того, що відбувається.

І тим самим нагадував важливе правило – не дивися назовні, коли йде свистун. Не те, щоб

ми могли це зробити, навіть якщо би хотіли. Розумієте, кожне вікно прикривається

віконницею, товстим шматком важкого дерева.

Вночі не побачите й найменшого місячного промінчика, оскільки віконниця закривається

на великий замок. Перед тим, як ми лягали спати, тато закривав ці замки щоночі, а ключ

беріг в своїй кімнаті. Що стосується мами, не знаю, що вона думає про свистуна.

Я бачив її кілька разів крізь дверну шпарину в вітальні, перед тим, як там лунає свист.

Мама зазвичай сиділа на великому червоному дивані, підслуховувалася втемряво.

Щоночі свистун насвистував один і той самий мотив.Доволі веселий. Пам'ятаєте, я згадав про дві дивні речі того місця, де я живу? Окрім нашого нічного свистуна, всі наші сусіди неймовірно везучі. Тато не любив подібних

розмов, і це тяжко пояснити раціонально, однак здається, що приємні співпадіння часто

відбуваються з мешканцями району.

Виграш в лотерею, неочікуване підвищування на роботі, або знахідка старого кладу,

закопаного на подвір'я. Ну, знаєте, успіх звичайного вигляду. Адже нема нічого поганого в

хорошій погоді.

Завдяки їй сади восени просто ломляться від вражаю. Мільйон малих благословінь. Ці

слова я чув від матері.

Однак основною причиною, чому ми залишилися тут і спочатку приїхали сюди, це моя

маленька сестра Нола. Вона була хворою з народження. Щось з легенями.

Ми не могли навіть привезти її додому, час від часу навідуючи її в лікарні. Пригадую, вона

була такою маленькою на фоні інших малюків. Замість неї дихала машина.

Ми переїхали сюди, щоб бути якомога ближче до лікарні. Незапаром, після нашого

переїзду стан Ноли почав покращуватися. Лікарі так і не з'ясували причину, записуючи це

на свій рахунок.

Почав ми розуміли, що вони нічого не знають. Незапаром, після нашого переїзду стан

Ноли почав покращуватися. Мої батьки та я знали, покращення стану Ноли – це одне з

мільйона малих благословінь.

Ось чому ми залишалися тут навіть після того, як дізналися про це. Час від часу за кожне

невелике диво траплялося щось погане. Останнє відбувалося лише, якщо поглянути на

свою стуна.

Розумієте, в наших сусідів є делегація. Вони дарують макарону-запіканку, корзину квітів і

манільські сигари, обгорнуті газетами. Так вони вітали усіх приїжджаючих.

В день нашого переїзду нас зустріли чотири людини. Делегати мило побазікали з моєю

сім'єю, пригостили мене снікерсом, трохи потримали Нолу. Це був перший тиждень, який

вона проводила по застійному лікарні, тому всі були максимально обережні.

Потім люди з делегації попросили порозмовляти з моїми батьками на одинці, через що

мене відправили в мою кімнату, звідки мені було чути майже кожне слово. Делегація

повідала мамі з татом про незрозуміле прекрасне сусідство цього району. І потім вони

доклали про незрозумілий свист, який починається щоночі о 3.03. Сам свист тихий і

ніколи не нашкодить, не завдасть болю, як повідомляють наші нові сусіди, до тих пір,

поки ми не станемо дивитися на джерело звуку.

Приблизно на цій частині обстановка в кімнаті помітно розжарилася, і я вдавив своє вухов двері до болю, намагаючись влавити кожне слово. Тих, хто намагався побачити свисту

на манета успіху, поверталися іншою стороною, іноді навіть фатально. Чорна хмара їх

переслідувала, все, що могло повернутися не так, саме так і поверталося.

Обгортка сигар, яку принесли делегати, уся складалася з новинних вирізок, історій про

автомобільні аварії, зламані життя і жахливі випадковості. Не кожен помирає, сказав

голова делегації, але життя покидає їх. Навіть якщо вони живі, в них ніколи більше не

буде світла в їхніх очах, ні вогню в них самих, лише пуста оболонка.

Настільки я тоді зрозумів, мама не сприйняла це всерйоз. Вона все перепитувала, чи

розігрують вони усіх новоприбулих таким чином. В якийсь момент мати взбісилася,

звинувативши делегацію в тому, що вони намагаються відлякати нас від нашого нового

будинку.

Батько заспокоїв її, сказавши, що сусіди щирі і намагаються допомогти нам, адже він сам

виріс на подібних історіях, почутих від його матері, завдяки чому він і дізнався про дивних

створінь, які живуть серед нас. Які з них були хорошими, якісь поганими, однак більша

частина була просто інакшою. Після цього ми спільно з нашими новими сусідами зайшли

в крамницю, купили вікониці та замки і вже ближче до вечора встановили їх на кожне

вікно в домі.

До трьох годин ночі я виріс зі своєї кімнати. У вітальні мене чекав тато. Він сидів на

дивані, тримаючи на руках малютку доньку.

Тато підніс палець до губ, але похлопав диван поруч з собою. Я присів і прислухався, і

рівно о 3.03 ми почули насвистування. Воно з'являлося і зникало, як і сказали наші сусіди.

Насвистування поверталося щоночі, а в день ми насолоджувались мільйонами маленьких

благословінь. Нола дихала сама, передбиравшись за руками на міцну та квітливу дівчину.

Тато також увійшов в делегацію для зустрічей.

В нас нечасто з'являлися нові сусіди, адже навіщо комусь покидати це місце. Проте, коли

приїжджає нова сім'я, тато у складі делегації приносить їм подарунки. Мені вистачає лише

одного погляду на обличчя мого тата по поверненню, щоб зрозуміти, сприйняли ці слова

всерйоз, чи невздовзі у нас будуть нові сусіди.

Не так давно в домі напроти з'явилася нова сім'я. Колишній власник, місіс Меді, померла у

віці 105 років. Вона прожила довге та славне життя.

Здається, наші нові сусіди вписалися так, ніби були тут відразу. Вони повірили делегації,

пристухалися до поради батька щодо віконниць. В них самих була новороджена немовля.

Які б газетні вирізки не містили в собі обгортки з сигарами, які б докази не наводив тато,

він ніколи не дозволяв нам побачити їх. Але я припускаю, що він був лякаючи

переконливим, якщо вже наші сусіди без особливих проблем прожили перший місяць.Якось однієї ночі нашим новим сусідам довелося поїхати з міста, і вони залишили з нами

свого сина, Холдона.

Йому було 12 років, він був не рік молодший за мене. До цієї ночі мені не доводилося тісно

з ним спілкуватися. Втім, варто було його батькам залишити його з нами, як мені

зарадилося на добре перечуття.

Ви знаєте, хто завжди не свистує вночі? Запитав Холдон, варто було батькам залишити

кімнату. Ми сиділи втрьох в своєму лігвищі перед телевізором, на екрані якого тягнувся

якийсь діснеївський мультфільм. Я переглянувся з сестрою та відповів, що ми про це не

розмовляємо.

Ставлю на божевільного, що живе в великому жовтому будинку. Певно, не заявив

хлопець. Містер Толес – добра людина, і він би не вештався ночами вулицею.

Холдон не вгамовувався, та я ще раз йому сказав, що ми про це не розмовляємо. Він затих

і мовчки пішов за нами грати в приставку. Наступні декілька годин ми провели граючи в

ігри і поїдаючи попкорн.

Після цього ми дивилися мульти. Звичайна ночівля, але нарастаюче занепокоєння

Холдона переповнювала повітря. Потім батьки побажали нам спокійної ночі, зачинили

вікна і відправилися спати.

Як тільки це відбулось, хлопець встав зі свого спального мішка і підійшов до мого ліжка,

де сидів я з Нолою. «Ви взагалі-то намагалися поглянути?» – поцікавився сміливо. «Майже

ж пора».

Як і в більшості ночівель, ми з радістю відклали сон на пізніше. Я в деякому збентеженні

помітив, що він має рацію. Вже майже третя година ночі.

«Зрозумійте, я не можу, я просто не можу не спробувати поглянути, тому що мій тато

щоночі закриває вікна і ховає ключ». Він випалив це на одному диханні. Ми відповіли, що

наш тато також ховає ключ, на що він покрутив головою.

«Ні»,

ховає.

– посміхнувся Холдон. «Ні, не ховає. Ваш тато замикає вікна, так, але ключ він не

Він тримає його на своєму звичайному брелоку». Після всіх років прожитих тут, тато

більше не дбав про те, де лежав ключ ночами, тому що він знав, що ми поставилися до

цього всерйоз. І після того, як твій тато замкнув вікониці, і до того, як твій батько вирішив

спати, я ходив в туалет, і по дорозі назад я зміг випадково заглянути в кімнату і помітив

брелок на тумбасі.

І я зовсім випадково зайшов і позичив ключ від вікон. Нолі та мені залишилося тільки дивитися на те, як більшала його усмішка. «Прешеш!» Тільки зміг видавити я з себе.Холден відмахнувся. «А ти перевір, якщо хочеш. Прочини двері в кімнату батьків і

поглянь.

Побачиш брелок якраз на тумбасі. Залишайтеся тут!» Я сказав обом. «І краще, взагалі не

вирощиться!» Я поспішив до кімнати батьків, проте забарився біля дверей.

«А якщо Холден не брехав? Якщо Холден не брехав, та то розсердиться!» Так

розсердиться, що від однієї думки про це мені було вже мотрашно. Але ще більше лякало

мене відкрити вікно, коли свистун тинявся ззовні. Прочинивши двері, я вдивився в темінь

приміщення.

Глибоко вдихнувши, я зайшов до кімнати. Через два кроки в темряві я завмер. Зазвичай

на свистування.

Відчути його було просто в батьківській кімнаті. Ніколи не міг би подумати, що вони чули

його кожного дня. Про це нам нічого не говорили.

Не думаю, що міг би заснути в цій кімнаті. Я стояв, слухаючи свист, що наближається. Не

впевнений, чи варто мені включати світло, аби розбити батька.

Крадливі звуки звітання повернули мене в реальність.

— Нола! — крикнув я, вибігаючи з

батьківської кімнати. Холден і Нола стояли біля вікна, біля парадного входу.

Холден не збрехав. Я помітив, як він порається із замком. Потім пролунало квацання.

Він мав ключ. Холден засміявся. Поруч з ним, знітивши, стояла Нола.

Непевно їй було страшно та цікаво одночасно. На свистування долунало неподалік

нашого будинку. Час застиг.

Стрілка годинника примерзла до цифровлату. Але я рухався. Мені ніколи не доводилося

займатися спортом всерйоз.

Втім, відстань між Ною та Нолою я пробіг заодно мить. Я й не відривав від неї своїх очей,

одночасно чуючи, як Холден потягнув вікониці, маючи намір повністю відчинити її.

Почулося квацання і насвистування, що долунало з іншого боку вікна стало нестерпно

вичтим.

Але Нола вже була в моїх руках. Мені залишилось лише повернути її так, щоб вона не

бачила того, що відбувається за вікном. Водночас я заплющив свої очі.

Заглуштою мрязкітом відчинилися вікониці. Насвистування припинилося. Нола тримтіла в

моїх руках.

— Не дивися-то ти добре? — плагав я її.

дивилася в коридор, а я — у вікно.

— Не обертайся. Ми стояли таким чином, що вона Мої очі все ще були заплющені. Її кивок я відчув плечем. Вільною рукою я спробував

дістати Холдена.

Вкопившись за руку, я відчув, що його трасе. Він тримтів сильніше за Нолу.

— Холден? —

Безмовність.

Я потягнувся далі і обережно обмацав вікно. Скло проморожувало в мої пальці. Воно було

набагато холоднішим, ніж має бути в цю пору року.

Я спробував намацати шнурок від фіранок. Чим довше я шукав, тим тепліше ставало скло.

Від нього почала виходити легка вібрація.

Уявляти те, що було з іншого боку, мені не хотілося. Нарешті я схопився за шнурок і

потягнув його. Фіранки впали, закриваючи нас від того, що причаїлося з іншого боку.

Нарешті я зважився розплющити очі. У тьмяному світлі, що лилося з кухні, я побачив

Холдена, маленького і блідого, що витріщався у завішене вікно.

— Холден? — повторив я.

Він розвернувся до мене і закричав.

Все потянуло в вирі руку. Засвітилося світло в коридорі, потім в вітальні. Кроки батьків

прогреміли дерев'яною підлогою.

Я не звертав уваги на них, мій погляд був прикутий до Холдена. При поганому освітленні

він виглядав квілішим за крейду, у його підборіддю струмилися кров. Схоже, він сильно

прикусив губу і, мабуть, обмочився.

— Що трапилось? — за моєї спини пролунав колос батька. Я відірвав погляд від Холдена і

озернувся.

— Він… Він подивився.

Ні разу за своє життя я не бачив, що бтата чогось так боявся. Але ті її ночі… Старий,

огидний страх ковзнув по його обличчю.

— Тільки Холден? — видавив він.

Як і внув, бата шумно видохнув. Він виглядав настільки заспокійним, що на мить у мене

промайнула думка, що він зараз пуститься в танок. Але як тільки він глянув на Холдена,

його вираз змінився.

Пролунав скуки до двері.

— Ми загмарли.

— Холден схлипнув.

— Не відповідай,

— сказала мама. Вона стояла на прозі в коридорі. Завжди вважав, що

вона була скептиком, і просто посмівалася з тата.

Проте тієї ночі невіруючих не було. Я помітив, що мої батьки тримають при цій безбольні

біти. Мабуть, ховали їх про всяк випадок в своєї спальні.

Стук пролунав знов. Цього разу трохи голосніше.

прошепотів Холден.

— Будь ласка, не відкривайте! —

Тато підійшов до нього. Акуратно обійняв і міцно притиснув для себе.

— Не відкриємо.

— обіцяв батько, все ще тримаючи бито.

відбув дості гучним, щоб затремтіли двері.

— Цієї ночі сюди ніхто не зайде. Цього разу стук

Знову закричав Холден, і Нола вчипилася в мені в шию, намагаючись притиснутися

комусь ближче, щоб встати якнайменше. Їй йшла мама, і схилившись на корінь, не

обійняла мене з сестрою.

— Телефонуй в поліцію! — прошепотіла мама батькові.

Стукання миттєво припинилися. Тато позернувся до нас.

боку дверей.

— Поліцію! — далонало з іншого

Голос ззовні звучав точно як мама, наче за дверима стукав папуга.

Поліція! Поліція! — Мама обійняла нас міцніше.

Будь ласка, припини! — пролонав її тихий шепіт.

— Поліцію! Подзвони!

— Поліція! Поліція! Поліція! Поліція! —

— Не думаю, що дзвінок допоможе.

— відповів тато.

дверима? Гуркіт зазвичай з новою силою, ще голесніш ніж раніше.

— Як ми зрозуміємо, хто там за

Двері тримтіли, потім перестали. Після тривалої паузи стукіт пролонав знов, але вже від

заднього входу. Ми розвернулися до заднього входу і стукіт негайно повернувся до під'їх

дверей.

Туди-сюди. Туди-сюди. Голосний.

Потім тихий. Потім знову голосний. Несподіваний звук пролонав від двох дверей разом.

Сильний. Важкі удари не очікував до нього. Потім було постукування у всі віки.

Потім у стіни. Наче ми мешкали в величезному барабані, а десяток людей намагалися

грати одночасно.

— Припини! — закричав Холдон.

І стук одразу замов.

— Я... Я нікому не скажу. Обіцяю.

Я нікому не скажу, що бачу. Тільки, будь ласка, йди. Ми чекали близько хвилини, потім

почалися кроки від вікна, в які Холдон дивився раніше.

Хлопчик почав плакати, похилившись, немов засуджений до смерті, що бачить з граю

воронів за гратами своєї в'язниці. Тато схопив його, кровів рукою по волосю, але так і не

збрахав йому, не сказав, що все буде гаразд. Постукування у вікно тривало всю ніч.

Ми або як облаштувалися в вітальні. Я не впевнений навіть, скільки часу ми так провели.

Зрештою, мама спробувала відвезти нас до рмоєї спальні, коли тато залишився сторожити

двері.

Проте, буквально через секунди повернувся Стукіт настільки гучний, що його неможливо

було ігнорувати. Я навіть почав побоюватися, що двері не витримають. Щойно ми повернулися у вітальню, Стукіт обірвався, залишилось лише тихе постукування у вікно.

Її ночі ніхто з нас так і не заснув. Постукування затихло близько сьомої години ранку,

приблизно в той час, коли настає світанок. Ми чекали ще дві години, перш ніж тато

відкрив вікониці і прибрав фіранки з вікна.

Але спершу він відвів нас до батьківської спальні. Батько трохи відчинив двері, перш ніж

повернувся до нас. «Все готово»,

– сказав після повернення.

Батьки Холдена повернулися до сніданку. Мама та тато проводили Холдена додому і

надовго затрималися. Я і сестра дивилися з вікна.

Вона трималася поруч зі мною увесь день, намагаючись знаходитись якомога ближче,

іноді беручи мене за руку. Батьки повернулися в похворому настрої, але так і не

розповіли, яка розмова відбувалася в них з родиною Холдена. За вікном була сонячна

неділя, тому ми замовили піцу та весь день провели в спальні за переглядом кіно.

Тієї ночі всі спали в моїй кімнаті. Нола і мама в моєму ліжку, тато розклав крісло, на якому і

заснув. Стукату не було, наступної ночі також.

Наступний тиждень ми найчастіше бачилися з Холденом та його батьками. В четверг до

їхнього будинку під'їхали вантажі. Ми з Нолою після школи спостерігали, як вони

збираються.

Що зачепило мене найбільше, так це те, як Холден з батьками виглядали. Усі троє бліді, з

насупленими обличчями, з безбарвними очіми та відстороненими поглядами. Навіть із

протилежного боку вулиці відчувалося, що щось було не так.

Сімейство Холдена поїхало до заходу сонця. Я згадав при цьому слова, сказані главою

зустрічі, коли ми приїхали сюди. Не кожен, хто дивиться на свистуна, вмирає.

Проте тих, хто пережив, залишає світло, і вони проживають життя повне невдачі. Мільйон

малих нещастів. Напевно, батьки Холдена теж подивилися, щоб тішити або щоб

розділити його тягар.

Іноді я дивлюся на сестричку, щасливу, молоду та живу. Однак я ніяк не можу позбутися

питання, які засіли в моїй голові. А що, якщо б я був повільніший? Якби вона подивилася в

вікно, подивився б я, щоб втішити її, розділити її тягар.

Я щиро радий, що ніколи не дізнаюся відповіді на це запитання. Ми ще живемо в тому

будинку, в тому районі. Все ще чуємо нашу свистуна вночі.

Благословіння, вдача, всі ті блага, вони надто гарні, щоб їхати. Однак ми обережні. Більше

в нас нема друзів, які залишаються на ніч.

А тато ховає ключ надто добре. Не те, щоб ми намагалися подивитися. Дещо краще залишити незримом.