Frostpunk і моє життя: як гра нагадала мені, що навіть безнадійні сценарії можна пройти

Це особиста історія про проходження Frostpunk і мій життєвий досвід. Це не прохання про допомогу чи поради - це розповідь про стійкість і рішення, прийняті під тиском.

Вітаю. Мене звуть Євгеній, я з України. Хотів передати велике дякую розробникам з 11 bit studios за серію ігор Frostpunk, а особливо першу частину Frostpunk. Після того, як придбав потужний комп'ютер, я купив та скачав її. Зараз постійно після роботи граю тільки в неї. І ось після нещодавньої дуже потужної сесії, вирішив написати та розказати одну історію гри та історію особистого життя.

Сподіваюся, у вас і розробників (якщо побачать), буде час її прочитати.

Сесія, про яку я казав вище, була на високій складності сценарію "Новий дім".

Я з самого початку, хоч і розумів особливості механік гри, двох фракцій, але не очікував такого напруження. Постійно відчував, що я на крок не встигав за темпом гри. Постійно було відчуття, що сесія не буде успішною. Але я тримався. Однак, все стало зрозумілим, коли дізнався, що буде тиждень бурі і коли зрозумів, що хоча з натяжкою по часу накопичив вугілля та технологій, щоб пережити тиждень, але їжі було всього десь 340 пайків. Для мене це був фінал ще й тому, що по основному завданню я не накопичив достатню кількість запасів їжі. І ось коли все стало ясно, часу вже не було, я подумував вийти з сесії та почати спочатку. Але, для мене, ті люди, NPC, були наче живі і я, як гравець, як капітан не хотів їх кидати доти, доки на основному екрані не з'явиться картинка, що "Ви не встигли!" і гра не завершиться автоматично. І я чекав, поки таймер основного завдання не досягне нуля.

Але! Яким було моє здивування, коли замість поразки, гра сказала " Ви зробили все, що могли. Тримайтеся!" і гра пішла далі.

Я не повірив власним очам. Бо завжди, якщо не встигнути по основному завданню, навіть якщо вижити можна, гра завершувалася.

І тому я вирішив триматися далі, хоча надія була втрачена, місто приречене, перемога неможлива. Але, я вирішив чекати, чекати та жанглювати форсажем, щоб протриматися хоча б на день, хоча б на годину більше. Була неймовірна напруга. На 4 день чи десь біля цього, їжа закінчилася. "Все, це фінал", - подумав я. Але все одно, хоч це поразка, хоч вже не можливо перемогти, але я тримався. Люди почали голодувати, хворіти, потім сильно голодувати, форсаж досяг 90+% вже давно, я доводив його до 98%, вимикав, чекав коли досягне 93-94% і знову запускав. А коли температура впала до -120, вже сенсу не було. Я розумів, що це кінець, але хай так, в останні їх миті я буду разом з ними. І коли з'явилося повідомлення, що в останні години температура впаде до -150 градусів, я обомлів. Не через те, що вона така низька. А через те, що одразу за нею - світанок і температура зросте. Я зрозумів у той момент, що якою б вона не була, місто вже не помре. Воно виживе, хоч би що не сталося. Чекаючи на швидкості x3, я розумів, що після закінчення гри, місто навряд чи зможе жити без втрат, бо потрібен ще день, щоб добути їжу. Але, наразі, головним була саме перемога. І коли світанок нарешті настав, гра привітала мене, що місто вижило. І вперше за довгий час я заридав. Від щастя, від відчуття перемоги, від напруги, що нарешті спала. Я переміг і місто живе. Але, таке вже було. Не в грі.

І цей досвід дуже схожий на пережиті мною події колись. Тоді життя складалося таким чином, що я не хотів жити далі. Вірніше сказати, я хотів, але життя було надто болючим. Це не якась історія про кохання чи втрати, ця історія про накопичені за життя переживання та біль, а також диплом магістра, який став апогеєм усіх переживань і через який я майже передчасно не вимкнув свою партію в цьому світі. Хай там як, переживання та біль накривали мене різними хвилями болючості і тоді, в один момент вночі, ридаючи від власного безсилля, я все для себе вирішив. Надії не було, це просто була поразка. І я змирився з нею. З тим, що я не зміг зробити ідеально, хоча б добре цю роботу і життя, яке я до цього жив, я вирішив, що все моє життя складатиметься саме так, а значить навіть намагатися щось виправити не мало сенсу. І вже все було готове: намір, локація, час. Я просто вичікував кілька днів, щоб остаточно поставити крапку. А потім, коли я остаточно перевіряв локацію, я подумав: "А якщо спробувати все владнати ще раз, останній раз?" Це було не через надію, просто спробувати кинути усі сили, все що є, без залишку і подивитися, що з цього вийде. Останній раз, все або нічого. І я спробував, без надії, просто, бо нічого втрачати. Я вже змирився, я вже там однією ногою. Так навіщо триматися за будь-який страх з будь-яких причин? І понеслося: за допомогою родичів, яким я розповів про свій намір, які вислухали, я дописав диплом за одну ніч, хоча було лише відсотків 40 готового, за два дні до захисту. Мою роботу прийняли з деякими правками на місці, потім антиплагіат, потім презентація, яку я не хотів робити та хотів вже просто кинути той диплом, бо нічого вже не мало сенсу. І все це під постійними емоційними та психічними зривами. Але я продовжував. І в день захисту, дописавши за 2 години до захисту презентацію, я швидко, стоячи перед аудиторією, де вже захищалися студенти, написав захист. Увійшовши, я провів нормальний захист і отримав 4 за п'ятибальною системою. Я захистився, я вижив та переміг. І вдома, коли залишився сам на сам, я розридався від щастя, бо переміг безнадійний сценарій.

Цей досвід, який я пережив у своєму житті, я безпечно пережив у першому Frostpunk. І за це я вдячний. Бо що тоді, що зараз проявилася моя сила, яку я усвідомив: навіть якщо світ зламано, надія втрачена, поразка неминуча, я спробую останній раз, полишивши усі переживання, проблеми, причини не діяти. Я візьмуся за це діло в останній раз. Все або нічого! І хай бачить світ, перемогу я здобуду.

Красно дякую, 11 bit studios. Ви створили неймовірну гру, що відкриває людям їх найсильніші сторони простою мовою без неймовірних страждань у реальному житті. Я не можу дочекатися Frostpunk 1886. Я обов'язково оформлю передзамовлення, як тільки це буде можливо. Бо це не гра, це частина моєї душі.

І хоч я атеїст, але з повагою до будь-якого світогляду людей, я прошу ваших Богів приглядати за вами, команда 11 bit studios. Бо що там за краєм життя, нікому не відомо.

До речі, цікаво, чи були у вас, читачів, ігри, після яких ви ловили себе на думці, що пережиті в них моменти чимось перегукуються з вашим власним життям?