



Задумався над однією штукою в нашій психології…  Як не дивно ми можемо годинами обговорювати з кумами чи друзями війну, щоденні прильоти, мобілізацію, матюкати відключення світла, скаржитися, що грошей вічно ні на що не вистачає, а ціни в магазинах взагалі в районі стратосфери. Ми живемо в часи, коли будь-який девайс, делікатну книгу чи специфічну іграшку можна замовити в два кліки з кур'єрською доставкою прямо до дверей — і ніхто навіть не кліпне оком. Інтернет просто тріщить від різного роду інформації, лікнепів та освітніх статей про секс. Здавалося б, бар'єри знято, ми всі дорослі й прогресивні…

 Але… коли справа доходить до практики — до того, щоб повернути голову до людини, з якою ти ділиш ліжко вже не перший рік, подивитися в очі й просто сказати: «Слухай, а давай спробуємо ось так...» — усе, фініш... У роті – пустеля Сахара, тимчасова німота, а серце починає вилітати так, наче тебе щойно впіймали на гарячому під час пограбування банку. Замість відвертості ми часто обираємо безпечне мовчання, загортаємося в ковдру і вдаємо, що нас усе влаштовує на 100%… Чому дорослі! самостійні! люди так дико бояться говорити про свої реальні інтимні бажання?!! Як на мене, цей внутрішній стопор тримається на кількох потужних «стоп!», які ми, на жаль, тягнемо за собою роками…

Вчора я запитав у вас, чи варто йти «наліво», а сьогодні, здається, почав розуміти, чому ми так сильно боїмося просто поговорити… Так от… вчора я опублікував сюди [пост ](https://www.reddit.com/r/SEX_UA/comments/1ue9unm/comment/otof049/?context=1&screen_view_count=5)про те, чи варто йти «наліво». Ну що сказати... Коментів прилетіло під сотню, мінусів я відгріб повну пазуху (хоча й плюси були, чого гріха таїти). Більшість із вас цілком резонно тикала мене носом у те, що зрада — це шлях у нікуди, і треба просто сісти й поговорити з дружиною. Я чесно відписував у коментарях, як є: секс останнім часом став рідкісним, його мало, він перетворився на рутину, і це дико гнітить…Але коли ввечері пристрасті в коментах трохи вщухли, я сів, перечитав все що ви написали і, здається, тільки зараз почав усвідомлювати одну штуку. Весь учорашній батл крутився навколо теми зради, і лише боком чіпляв найголовніше — а чому, власне, «лівак» здається простішим виходом, ніж та сама розмова? Чому нам простіше піти на такий дикий ризик, ніж сісти навпроти коханої людини й відкрити рота?

Отже, *по-перше*, це **параноїдальний страх отримати «тавро збоченця».** Найбільше ми боїмося, що партнер після така відвертості подивиться на нас зовсім іншими очима. Ну, знаєте, цей класичний синдром, коли здається, що якесь твоє внутрішнє бажання — наприклад, додати трохи рольових ігор, спробувати легке зв'язування чи просто змінити звичний сценарій — миттєво перекреслить твій образ «нормальної, серйозної людини». В голові одразу малюється внутрішнє кіно з найгіршим фіналом… партнер дивиться на тебе з жахом, збирає речі, забирає кота, мікроволновку і йде, гордо піднявши голову, в захід сонця, викресливши тебе зі свого життя... Ми боїмося зруйнувати той ідеальний, «чистий» портрет, який так довго вибудовували в стосунках…

*По-друге*, це **страх відмови**, який б'є прямо під дих нашому его. Сексуальні фантазії — це ж не просто список покупок чи ідея, куди поїхати на вихідні. Це максимально оголена, вразлива частина нашої психіки, куди ми зазвичай нікого не пускаємо… Коли ми озвучуємо таку мрію, ми фактично відкриваємо душу… І якщо у відповідь прилітає холоднувате або здивоване «*ні, це якась дурня*», це часто сприймається не як «*я просто не хочу саме цього конкретного елементу*». Це сприймається як жорстоке особисте відторгнення: «*ти мені такий не подобаєшся, твої думки неправильні*». Самооцінка після відмови летить в мінус… і піднімати її за допомогою партнера і подальших стосунків, нажаль, доводиться дуже тяжко і довго... Простіше промовчати, і нічого не пропонувати…

Ну і *по-третє* — наша улюблена **дитяча ілюзія про «ідеальні стосунки»**. Чомусь у суспільстві досі живе романтичний міф про те, що якщо люди дійсно кохають одне одного, то вони мають вгадувати всі бажання поглядом, без зайвих слів… Ага, звісно, телепатію та вміння читати думки нам усім видають автоматично разом із свідоцтвом про шлюб або на третій рік спільного життя. Через це ми сидимо, мовчимо й чекаємо на якесь диво, поки секс тим часом непомітно, але впевнено перетворюється на плановий суботник за чітким календарем — стабільно, передбачувано, безпечно... і нудно до зубного болю.

Насправді, як на мене, розмови про приховані фантазії — це взагалі не про те, що треба негайно бігти в секс-шоп і реалізовувати абсолютно все підряд уже сьогодні ввечері… Це про базову, фундаментальну довіру. Іноді сам факт того, що ти можеш озвучити те, що роками крутиться в тебе в голові, і почути у відповідь спокійне: «Ого, цікаво… а розкажи детальніше, як ти це бачиш?» — це вже дає такий шалений сплеск близькості та адреналіну, який не замінить жоден сексуальний експеримент…

Звісно, ці три пункти — це далеко не все… Напевно, існують ще десятки інших внутрішніх стопорів, страхів чи комплексів, які заважають нам просто відкрити рота. Хтось боїться здатися егоїстом, хтось боїться зруйнувати звичний комфорт, а у когось просто немає слів, щоб правильно все пояснити…

*Як у вас із цим? Чи легко вам було колись відкритися своєму партнеру, чи ви теж роками тримаєте свої ідеї під сімома замками, аби тільки не зруйнувати домашню «ідилію»? Бували у вас випадки, коли така відверта розмова навпаки рятувала стосунки і повертала пристрасть, чи, можливо, вона дійсно все зіпсувала? Цікаво послухати ваш реальний досвід та думки*



Чому нам простіше вивернути душу про свої найбільші життєві факапи та слабкості, ніж розповісти коханій людині про свої сексуальні фантазії?